МАН і Я Жовтень 2015 року

МАН і ЯЖовтень 2015

Газета Львівської обласної Малої академії наукЗаснована у грудні 2001 року

30 вересня в актовій залі ЛНУ імені Івана Франкавідбулося офіційне відкриття нового навчального року уМалій академії наук. Сотні учнів зі Львова та областівперше потрапили в атмосферу життя юних академіківта влилися у велику родину МАН.

Я і журналістикаЯ завжди заздрила тим людям,

що з самого малечку знали, кимхочуть стати в житті, ставилиперед собою ціль і досягали її. Моїж вподобання дуже швидкозмінювалися. Я часто горілабажанням, але перегорала. Ким ятільки не хотіла стати, заразусього вже й не згадаєш. Малень$кою я хотіла бути директоромшоколадної фабрики, в молодшійшколі вчителем, як мама. Колиподорослішала, я загоріласябажанням бути юристом, алешвидко передумала і поставиласобі за мету стати кухарем, потімзнову юристом. Мені самій неподобалося те, що я ніяк не моглавизначитися.

Знаючи себе та свій характер, ярозуміла, що ніколи не зможу статині економістом, ні програмістом, ніофісним працівником. Приходити водне й те саме місце і робити майжеодне й те саме. Жодні гроші не моглиб змусити мене погрузнути в рутину.Звісно, можна змиритися, але колити черговий раз приходиш на роботуз думками, „чому, коли могла, я невибрала іншу професію”, – це отруїтьтобі життя. Я вважаю, що вибиратисобі ту професію, в якій не „палаєш”,– неправильно. Я дуже хочу знайтисвоє покликання в житті, як і всі. Укожного це займає різну кількістьчасу. Хтось ще змалечку вибрав свійшлях, а хтось шукає його все життя.

Я розумію, що журналістика – цедалеко не найлегша професія, і некожен може ним стати. Для цьогопотрібно мати особливі рисихарактеру, вміти гарно та правильнорозмовляти, цікаво розповідати те,що бачив, знаходити ключик докожної людини, вміти досконаловисловлювати те, що думаєш. Щеважливо мати власну думку, якуможеш обстояти.

Я хочу не тільки навчитися говоритина камеру та тримати в рукахмікрофон. Я хочу побачити світ таким,який він є, без прикрас тазавуальованих натяків, і показатийого іншим.

Журналістика – це більше, ніжпрофесія, це поклик душі. Головне –вірити, боротися та йти до своєїмети, тоді ми зможемо досягти висот.

Наталя НАЗАРЕНКО,учениця 9 класу СЗШ “Престиж”

вибір фахуурочистість

„Ми пишаємося успіхами наших учнівта випускників”, — Іванна Бородчук

Свято розпочалося з виконаннянаціонального гімну України тавнесення до зали прапора академії.

Директор Львівської обласноїМалої академії наук Іванна Бородчукпривітала гостей свята з початкомнового навчального року і побажалаюним науковцям творчого нат2хнення, бажання вчитися та під2корювати нові вершини знань.Іванна Антонівна розповіла просекції та гуртки академії, най2успішніших учнів, їхні здобутки тадосягнення. Кожного року МАНівціберуть участь у всеукраїнськихконкурсах та міжнародних турнірах,часто отримують там перемоги. Ди2ректор наголосила, що МАН – це нелише навчання, а й літня школа, демолодь і вчиться, і відвідує різ2номанітні екскурсії, виставки тацікаві місця.

Проректор Франкового уні2верситету Роман Гладишевський,привітавши МАНівців, представивособливого гостя – лауреатаНобелівської премії з хімії Роалда

Гоффмана, DoctorHonoris Causa Львів2ського національ2ного університетуімені Івана Франка,професора Корне2льського універси2тету. Українець запоходженням поді2лився:

– Я щасливий бутитут, бачити багатомолодих облич. Ябажаю успіхів у ва2ших дослідженнях,вашому навчанні і вжитті.

Учні другого татретього років нав2

чання розповіли, як вони потрапилив академію, дали декілька ціннихпорад щодо навчання та подяку2вали усім викладачам академії заїхню працю, адже Мала академіянаук відкрила їм нові світи знань танадзвичайні можливості у вивченнірізних наук.

Цьогорічні першокурсники – ви2хідці з МАН також стали гостямицього свята.

– Мала академія наук допомогланам вибрати свій життєвий шлях,надала потужні знання, позитивніемоції та нових друзів. Ми щировдячні усім викладачам академії,які передали нам частинку свогобезцінного досвіду, — поділиласьІрина Ладика, студентка першогокурсу факультету журналістикиЛНУ ім. І. Франка.

Україна потребує освіченоїмолоді, а МАН допомагає намотримати високі знання.

Олена ЯЦКІВ,учениця 10)А класу

СЗШ № 75імені Лесі Українки

Жовтень 2015 року МАН і Я2

Учні очно�дистанційної школипоринули у світ науки

МАНівці побували в Інститутінародознавства НАН України

зустрічі

екскурсія

Зустріч проходила у сті2нах фізичного та хімічногофакультетів Львівськогонаціонального університе2ту імені Івана Франка. Їїорганізували, щоб предста2вити малим академікамкілька факультетів, відхи2лити дверцята до ре2ального життя кожного зних та надати можливістьшколярам впевнитись усвоєму виборі майбут2нього фаху або перегляну2ти його.

Віце2президент ЛОМАН,проректор із науковоїроботи ЛНУ ім. І.ФранкаРоман Гладишевський упрезентації про Львівськийнаціональний університетімені І. Франка охарак2теризував його як євро2пейський навчальний зак2лад, де довготривалітрадиції вміло поєднуютьсяіз сучасними інноваційнимитрендами:

– Тут цікаво навчатися: єпотужна міжнародна спів2праця, активне громадськежиття, також творчі гуртки,зустрічі з відомими людьми,конкурси, олімпіади. Алепередовсім університет –це науковий заклад, якиймає великий науково2дослідницький потенціал. Анаші студенти при питанні:„Чому саме ЛНУ?”, най2частіше відповідають, щочерез широкий вибірспеціальностей.

Роман Євгенович заохо2чував займатись наукою:

– Чому важливо займа2тися науковою діяльністю?Я дам дві відповіді. По2перше, сильні країни світу– це ті, які мають високийрівень науки і техніки. А по2друге, певні науковідосягнення – це добрийпоштовх для побудовиуспішної кар’єри, розвиткуособистості.

Далі на учнів очно2дистанційної школи чекалазахоплива подорож фа2культетами, у якій їх су2проводжували декани хі2мічного – Ярослав Каличак,та його заступник з на2укової роботи ГригорійДмитрів, фізичного – ПетроЯкібчук і його заступникАндрій Королишин, заступ2ник декана геологічногофакультету ОлександрКостюк, заступник деканагеографічного факультетуІгор Рожко, директор астро2номічної обсерваторії Бог2

дан Новосядлий. Школяріпобачили цікаві досліди нахімічному, доторкнулись дометеорита на геологічно2му, побували в обсерваторіїна астрофізичному, навчи2лись розкладати намет тазігрілись теплим чаєм нагеографічному, побачилисвітлове шоу на фізичномуфакультетах. Малі ака2деміки залишились задово2лені та зацікавлені.

Марія ІВАНЧИШИН,учениця 10)Б класу

СЗШ №82

21 жовтня учні секцій української філології таісторії Малої академії наук відвідали Інститутнародознавства Національної академії наукУкраїни, де для них провели розлогу екскурсію таознайомили з історією інституту.

Директор Інституту народознавства НАН УкраїниСтепан Павлюк розповів історію інституту: як музей, а

потім Державний музей перетворився у Львівськевідділення Інституту мистецтвознавства, фольклору таетнографії ім. М.Рильського. В 1992 р. установаотримала назву Інститут народознавства АН України.Розмовляли про напрями, в яких працює інститут, йогоструктуру, різноманітні відділи, найбільше зупинилисьна найсучаснішому відділі соціальної антропології.

– Якщо є бажання працювати в Інститутінародознавства, треба обов’язково мати чотиризасади: любити свою державу, знати іноземну мову,бути професійним у своїх задатках і володітикомп’ютером, – наголосив Степан Петрович.

Заступник директора з наукової роботи ГаннаВрочинська детальніше розповіла про роботу відділіві інституту загалом. Ганна Володимирівна розказалапро різноманітні дослідження, романтику таскладність експедицій. Після розмови МАНівцямпровели екскурсію, яка, на мою думку, нікого незалишила байдужою. Особисто мені запам’яталисьвишукані табакерки та японський фарфор.

Вікторія ПАЛАЙДА,учениця 10)А класу СЗШ №48

27 жовтня відбувся захід „Поринь у світнауки”, який став початком осінньої сесіїдля учнів очно*дистанційної школиЛьвівської обласної МАН.

МАН і Я Жовтень 2015 року 3

Æóðíàë³ñò-³ñòîðèê, àáî ßê ÿ îáðàëà ñâ³é øëÿõ

Журналістика – корисна професіяУ житті мене приваблювало багато різних професій. Мої бажання і вподобання часто змінювались. Ким я

тільки не хотіла бути: актрисою, співачкою, моделлю (про це мріють, мабуть, майже всі дівчатка), вчителем,лікарем, художником…

Але коли я трохи подорослішала, то зрозуміла, що хочу, аби моя робота приносила користь: допомагала відкритищось нове або краще усвідомити сьогодення.

Зовсім недавно я по2справжньому зацікавилась журналістикою. До цього часу в мене іноді виникали думки про цюпрофесію, але я не надавала їм особливого значення. Але зараз мої уявлення про журналістику дещо змінилися, івона стала для мене дійсно цікавою.

Як на мене, журналіст – корисна професія, адже саме завдяки його праці ми дізнаємося про події, які трапляютьсяу світі.

Раніше я хотіла бути ведучою на радіо, але зараз мене більше цікавить робота на телебаченні. Звісно ж, я розумію,що для досягнення вершини потрібно бути наполегливим вже біля підніжжя гори.

Журналістика у МАН– це для мене можливість віднайти себе і дізнатись багато нового.

Анна МАЄВСЬКА, учениця 8)А класу СЗШ № 8

життя МАН

Люди – створіння більш, ніж цікаві. Ми завжди прагнемознати, що діється навколо нас, що діялось колись, аби матипоняття, в якому світі живемо і ким самі є. Тож бажаннякомунікації задля пізнання є цілком природним. Щодо мене,то моє прагнення спілкуватись завжди було дещопонаднормовим, а іноді сягало й гіперфункції. Власне, з цієїмоєї особливості і почалась цікавість до журналістики, авже у шостому класі я твердо назвала її своєю майбутньоюпрофесією.

Мої батьки були трохи збентеженіцією заявою та, чесно кажучи, ненадто втішені, але попри це, вонипродовжували підтримувати мене увсіх моїх починаннях. Мама при2щепила мені любов до написаннятворів та читання, а батькопродовжував зацікавлювати розпові2дями про далекі краї, неймовірнихлюдей, які там живуть, захопливий ітакий різний світ, повен дивовиж татаємниць. Як ви уже, напевно,зрозуміли, у нас сім’я нестримнихромантиків.

Згодом розвиваючись, у жур2налістиці я знайшла своє покликанняі вже навряд чи колись зможу від ньоговідмовитись. Та разом із цимнайбільшим захопленням у моємужитті завжди існувало ще декілька.Одним із них постійно була Історія. Мипознайомилися ще в ранньомудитинстві, коли я, будучи малою„чомучкою”, проводила цілі логічніланцюжки із питань та, врешті,доходила до основного: „З якого яроду?” і „Звідки ми, українці,взялись?” Це й пробудило пристрастьдо історії. А вже саме захопленняминулим відкрило в мені аналітика,філософа та мрійника. Невже існуютькращі якості для майбутньоїжурналістки?

Зараз я слухач МАН у секціях історіїта журналістики. Мала академія науквже другий рік продовжує дивуватимене та відкривати все нові й новігоризонти. Адже погодьтесь, маліакадеміки, це вам не школа! Тут місцелюдям, які хочуть знати більше, а

цікаве й насичене „манівське” життяне дає їм сумувати, даруючиможливість безупинно пізнавати тавипробовувати себе.

Секція історії. Вперше я прийшлатуди ще у дев’ятому класі, але, нажаль, довго не втрималась через те,що злякалась такого поняття як„наукова робота”, та й шкільна рутина,олімпіади зовсім відволікли мене. Тожу десятому класі я повернулась,морально готова до написаннянауково2дослідницької роботи, щоМАН ставить нам за основнезавдання. В цілому заняття проводятьу вигляді лекцій (іноді кращезекономити час на дорогу і прочитатице все вдома, але бувають і такі лекції,після яких „історична ейфорія” неполищає тебе дуже довго) та семінарів(влаштовуємо дискусії, турніри аборобимо доповіді на певні теми), атакож різноманітних екскурсій (відмузеїв етнографії чи археології доУкраїнського католицького універ2ситету). Але знаєте, щ найважли2віше? Те, що тільки тут справжні юніісторики можуть знайти однодумців,отримати певний поштовх тамотивацію для подальшої роботи надсобою. І зовсім не обов’язково бутивундеркіндом, щоб влитись у цеісторичне середовище, – треба бутипросто відкритою та цікавоюлюдиною, і ти знайдеш себе тут.

Секція журналістики. Піднімаюсясходами на четвертий поверхфакультету журналістики, що по вулиціГенерала Чупринки,49 – і вже здалекучутно неймовірний гамір: це так

люб’язно й активно спілкувалисьмайбутні журналісти. За десятьхвилин коридорної розмови коженвстиг розповісти про себе тадізнатися про інших, а вже за тижденьми стали однією великою нерозлуч2ною сім’єю і відтоді допомагаємо одинодному у вивчанні азів журналістськоїмайстерності. Заняття організованотричі на тиждень: практична стиліс2тика (фактично – українська мова);основи редакторської майстерності(практикуємо написання статей длягазети „МАН і Я”); основи жур2налістської майстерності (пишемотвори і вивчаємо нову захопливу наукуЖурналістику). Задля того, щобписати хороші статті, ми відвідуєморізноманітні заходи, що теж дужецікаво. Важливо те, що МАНдопомагає у виборі майбутньоїпрофесії, дає шанс зануритися ужурналістику і вирішити для себе: такчи ні? Бо ця професія – не зовсім„професія”, а радше „покликання”,адже це саме той випадок, у якомучинник любові до власної роботи є чине основним. Завдяки цій секції, ми,юні журналісти, розуміємо це.

Як же ж поєднувати дві секції?Добре, що заняття майже незбігаються і я не змушена обирати. Боякби так сталось, це було б пекельноюмукою для мене, оскільки, втратившижурналістику, я віддалилася б відтакої омріяної професії, а втратившиісторію, я неначе покинула б давнюподругу, яка завжди була зі мною,збагачувала та розвивала менеінтелектуально. Та життя вирує, і позаМАН я ще вивчаю англійську танімецьку мови, мистецтво фотографіїі, врешті2решт, школу теж ніхто нескасовував. Усе це простоназивається „всебічним розвитком” –коли ти вкладаєш у власнуособистість, а натомість отримуєшцікаве і бурхливе будення, сповнененеймовірних емоцій, чудових людей,приємної втоми та безперервногопізнання.

А журналіст2історик – це людина,яка вміє поєднувати темпераментпершого й свідомість другого.

Марія ІВАНЧИШИН,учениця 10)Б класу СЗШ №82

майбутнє

Жовтень 2015 року МАН і Я4

123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012

МАН і Я РедакторТетяна ПАСОВИЧ

Комп’ютерна версткаЛьвівської обласної МАН

Адреса для листування: 79000м. Львів, вул. Коперника, 42Тел.: 225*56*81, 261*22*58.

Газета Львівської обласноїМалої академії наук

У карпатському краю легенд, оповідок та музики…традиції

З 1 по 14 липня я була мешканкою табору „Дитячареспубліка „Deluxe”. Крім валізи спогадів, пізнавальнихмайстер*класів та гуртків, ми їздили на екскурсії, про одну зяких я хочу Вам розповісти.

і білих сил. Це автобіографічнакнижка, заснована на реальнихподіях. Ось там, — вказує рукоюпозад мене, і ми всі, наче по команді,повертаємо голови, — є сушені трави,якими мольфари лікували людей. Їхпідпалювали і тримали під сорочкою— дим, який утворювався, виганявзлого духа з людини. Мольфари — целюди, які можуть як накликати, так івідкликати зло. Можуть пере2творитися на тварину, допомогтиприворожити хлопця, зняти вінокбезшлюбності. Кожен з мольфарівмав при собі якийсь „талісман” — цемогла бути кістка, зуб якоїсь тварини,— Галина тримає в руках один із цих„талісманів”, — це трахея вовка. Неюкористувався Гой, — киває у бікзнимки, з якої на нас дивитьсястаренький сивочолий дідусь. – Алетепер справжній мольфар – рідкість.Їх залишилося дуже мало, іподейкують, що через 30 роківмольфарство зникне взагалі, ботеперішні молоді люди не надтопереймаються тим, щоб перейнятивід своїх родичів такий дар, — далігуцулка поділилася історією свогожиття, коли мольфар вилікував їїбрата. Покидаємо цю хатинку, а вдумках плутанина.

Автобус знову рушив — їдемо нагостину до пана Миколи. Цікавлюся векскурсовода, скільки нам іти дохатини, і дізнаюся, що вона не2далечко. Однак я забула, що гуцулибігають по горах, наче по рівній дорозі,для них і п’ять2шість кілометрів – тонедалечко.

Мене ніхто не попередив, що мийтимемо вгору. Постійно.

Ноги гудуть, каміння роз’їжджа2ється, і є ризик впасти з крутої гори.Дихати стає дедалі важче, а будинку,де живе гуцульська родина, не видно.Неймовірно жарко, хоча віє холоднийвітер. Кожен крок — це перемога.Однак дивлюся на своїх друзів і йдудалі. Коли я врешті ввійшла наподвір’я, то ледь не падала з утоми.

Порозсідавшись у величезнійсвітлиці, знову поринаємо у світГуцульщини – дивовижного краюлегенд, оповідок та музики. Пан

В автобусі незвично тихо – всіслухають екскурсовода Дмитра.Легенди і справді цікаві – особливо прощезника та гадярку. Щезник — це чорт,вигрітий зі знеска. Спершу він вірнослужить своєму господареві,допомагає йому розбагатіти, а настарість починає його мучити.

– Тому, — застерігає жартомаДмитро, – не ручкайтеся з гуцулами –раптом отримаєте щезника вподарунок.

Гадярка – то жінка, яка має владунад усіма вужами, гадюкам – словом,плазунами. У Карпатах побутуєісторія про одну гадярку, по смертіякої ніхто з односельців не мігприступитися до хати – на подвір’ї ажкишіло гадами.

Автобус зупиняється біляневеличкої хатинки, в якій, як пояснивекскурсовод, ми зможемо більшедізнатися про мольфарів —карпатських чародіїв. Юрба дітейвивалюється з автобуса, дехто вжеклацає „селфі” для Інстаграму. Напорозі хатини нас зустрічає дівчинаГалина і запрошує сісти. На якусь митьмені здається, що більше двадцятилюдей не поміститься у такій крихітнійхижці. Однак коли потрапляю у поганоосвітлену кімнату, то бачу три рядиширочезних лав. Врешті розсівшись,ми уважно слухаємо екскурсовода.

– Усі мольфарські обрядипроводилися при світлі свічки. Ось таму нас громовиця, — Галина даєвожатій у руки якийсь камінь, — з неїмольфари черпали силу. Якщо вибажаєте дізнатися про мольфарськежиття „від А до Я”, то раджу прочитатикнигу „Дід Іванчик”. Вона написана1940 року, за радянської влади, а тоді,як знаєте, заборонялося таке, тожавтора заарештували, а його дружиназакопала ті рукописи у землю. Лише в1999 році його донька віднайшла їх іпередала у Товариство „Гуцульщина”,де і видали книгу на 500 сторінок. „ДідІванчик” насправді дуже важкочитається, бо написана гуцульськимдіалектом. Але там зображенегуцульське життя — таке, яким воно єнасправді. Побут, звичаї, боротьбалюдини з природою, боротьба чорних

Микола – це, без перебільшення,людина2оркестр. До кожногомузичного інструменту він знав безлічприповідок, і це все доповнювалосянеповторним гуцульським гумором.Крім того, ми змогли побачититрадиційне вбрання молодої гуцулки— дівчинка з мого загону згодиласябути „моделлю”. За кілька хвилинзавдяки чарам пана Миколи мипобачили справжню гуцульськупринцесу — із попружкою (поясом),запаскою, сорочкою і безліччюаксесуарів, які гармонійно поєд2нувалися. Дуже цікавим є питаннягуцульського діалекту — деякі словабули незрозумілі мені, галичанці віднародження, а що говорити прогостей з Центральної України…

По завершенні пан Миколазапропонував кільком дітям узятидзвіночки — великі й маленькі,свисток, і „зозульку” з коров’ячогорога — спеціальний інструмент, якийвидавав такі звуки, наче то кувалазозуля. Сам же взяв у руки сопілку іпопросив на рахунок три дзвонити удзвоники, кувати, як зозулі, тасвистіти, як соловейки. То мала вийтиполонинська казочка. Один, два, три…– і звуки цього імпровізованогоансамблю змусили мене затулитивуха. З2поміж усього цього ви2різнялася хіба весела та ритмічнамузика сопілки. Ось на такій ноті ми іпокинули привітну гуцульську хатину,на прощання залишивши щирий відгуку книзі відвідувачів.

Поки усі охочі мали змогуспробувати пограти на трембіті, ястояла на вершині пагорба іспоглядала з висоти гуцульські хати— великі і маленькі, високі і не дуже. Ікожна з них мала в собі щосьособливе, таке, що притаманне лишеїй. Я зрозуміла слова із пісень Русланипро вітер на вершині гір. Це незабутнєвідчуття!

Дорогою додому я уже не дивиласяна краєвиди – засипала питаннямиекскурсовода. Віддам йому належне,Дмитро зумів пояснити усі незрозумілігуцульські слова легко і невимушено.Але я відчувала — це лише початокмого знайомства з Гуцульщиною.Скільки всього ще лишилосьнерозгаданим, скільки карпатськихлегенд я ще не чула, скількох пісеньще не співала – усе те матиму змогурозпізнати наступного літа.

Вікторія ДЯЧЕНКО,учениця 10)А класу СЗШ № 96