МАН і ЯБерезень 2013

Газета Львівської обласної Малої академії наукЗаснована у грудні 2001 року

Î ð³äíå ñëîâî, õòî áåç òåáå ÿ? До конкурсу�захисту учніготуються цілий рік

Щороку в МАН проходитьконкурс�захист науково�дос�лідницьких робіт. До цієї подіїМАНівці готуються протягомусього року. Для учня Малоїакадемії – чи то природничої, чито гуманітарної секції – це чудованагода проаналізувати тадослідити питання, яке йогоцікавить, зробити для себе певнівисновки.

Цьогоріч у II етапі конкурсу взялоучасть 337 учнів 8�11 класів, слухачі57 секцій Малої академії наук. Булопредставлено роботи 11 науковихвідділень майже за всіма напрямамиприродничих, гуманітарних, а такожсуспільних наук. Найбільшеучасників було від Львівськоїобласної Малої академії наук. Уконкурсі також взяли участь МАНівціз Червонограда, Дрогобича, Бродів,Золочева, а також учні загаль�ноосвітніх закладів Кам’янка�Бузького, Городоцького, Жида�чівського, Мостиського, Миколаїв�ського, Перемишлянського таПустомитівського районів. Цьогороку на конкурс�захист булозапропоновано на 7% більшенаукових досліджень, ніж минулого.

Оцінювало роботи учасників журі– викладачі ЛНУ ім. Івана Франка.До кожної роботи було додановідгуки наукових робіт; рецензентизачитували свої висновки. Учасникиконкурсу могли задавати одинодному питання щодо робіт і тимсамим отримувати додаткові бализа активність. До сумарногорезультату враховувалась оцінка записьмову роботу з базовоїдисципліни. Проте визначальну рольвідігравав захист роботи. Підсу�мувавши бали, журі визначилопризерів конкурсу. Конкурсантів, якізайняли призові (I, II, III) місця,нагородили дипломами та пода�рунками. Переможці II етапуконкурсу�захисту боротимуться заперемогу на III етапі – всеук�раїнському, який відбудеться в Києві.

Орися ГРУДКА,10 клас, Великосілківський

НВК „ЗОЗ І�ІІІ ст. � ДЗ”

Круглий стіл на таку тему організували викладачіта учні секції української мови МАНдо Міжнародного дня рідної мови. Дійство відбулося27 лютого в Народному музеї Тараса ШевченкаЛьвівського Палацу Мистецтв.

До обговорення мовної ситуаціїв Україні були запрошенівикладачі, учні секції журналістикиМалої академії наук.

Організатори зібрали учасників,щоб „привернути увагу до питаньзбереження рідної мови,окреслити шляхи спротивуасиміляції та збереженнянаціональної ідентичності віснуючих умовах”. Епіграфом булообрано поезію „Теплі слова”В. Голобородька:

Співаймо пісні про кохання,щоб не вмерло слово „Дунай”,гуляймо весілля своїм дітям,щоб не вмерло слово

„коровай”,розповідаймо казки своїм

онукам,щоб не вмерло слово „Змій”, —наповнюймоцей холодний всесвіттеплими словами нашої мови,які народжуються разом із

диханням.На круглому столі обговорили

питання, особливо актуальні всучасній Україні. Учениця 10 класуМарта Грибик виступила здоповіддю на тему білінгвізму,запропонувала власні шляхи

вирішення проблеми. ХристинаСитко, учениця 11 класу,спираючись на власнедослідження, розповіла просуржик та про те, яких заходів слідвживати у боротьбі з ним. Пророль молоді у розвиткуукраїнської мови в сучаснійсуспільній ситуації розповіластудентка ЛНУ ім. Івана ФранкаМарта Андрусів. Підсумуваласказане та розповіла про різнобій

у чинному правописі ОлександраТеодорівна Захарків, кандидатфілологічних наук, доцентЛьвівського обласного інститутупіслядипломної педагогічноїосвіти. Присутні активно задавалипитання, дискутували, вислов�лювали свої думки та враження.

Наостанок завідувач музеюпроцитувала Кобзаря та подя�кувала за організацію круглогостолу на тему мовної проблеми вмузеї Шевченка.

Орися ГРУДКА,10 клас, Великосілківський

НВК „ЗОЗ І�ІІІ ст. � ДЗ”

Березень 2013 року МАН і Я2

Захисти реферат – переходь на другий курс

Чи можна з маляра�штукатура зробити художника?

В обласному етапі захисту наукових рефератів з української мови та літератури взялоучасть троє МАНівці�філологів: Юля Панич (8 клас, НВК „Гроно”), Анна Грица (10 клас,НВК�школа „Софія”), Марта Грибик (10 клас, ЛАГ). Я поспілкувалася з Юлею Панич.

— Юлю, чи цікаво тобібуло слухати своїх одно�групників, їхні науковіреферати?

— На мою думку, коженучень постарався якнай�краще розкрити тему свогореферату, тому, звичайно,мені було цікаво послухатиінші реферати.

— Чий виступ тобісподобався найбільше?

— Манівці представиливеликий спектр тем. Булобагато цікавих доповідей, зкожної я, мабуть, почер�пнула щось для себе.

— Хто оцінював вашіроботи?

— У складі журі були нашівикладачі з української

мови — Мирослава Юрі�ївна Зінько та з українськоїлітератури — ТетянаСтаніславівна Хомик.Захистивши реферати, усіманівці перейшли нанаступний курс.

— Ти переживала?— Я готувала свій ре�

ферат доволі довго, аджехотілося його пред�ставити відповідно.Оскільки моїм завданнямбуло шукати й аналізуватипомилки в одній ізмісцевих газет, то язбирала випуски зві�дусіль: купувала, брала убабусі, їхала в інше селодо дідуся. Можнасказати, що мені

безмежно допомоглибатьки, родичі, їхняпідтримка вселяла надію.Отже, перед захистом я

вже не сильно хвилю�валась.

Рома ПАЦЮРКО,8�В клас, НВК „Гроно”

Кожен із нас зіткнувся (або зіткнеться) свого часу з проблемою вибору професії. Погодьтесь, це рішеннядуже важливе, адже воно впливає на все подальше життя. Зараз існує стільки різноманітних спеціальностей,що голова йде обертом. Але ті, хто вже вирішив обрати творчу професію, повинні пройти вступнівипробування.

Непростий вибірЯкби мене спитали років зо два тому, ким я буду, то чіткої

відповіді не почули б. Дуже довго я сумнівалася, який напряммені обрати – природничий чи гуманітарний. Моя вчителька збіології була впевнена, що я стану лікарем, тітка – щовчителем, а от моя бабуся хотіла бачити мене в роліжурналіста.

Я вирішила спробувати себе в ролі представникачетвертої влади. І вгадайте що? Мені це сподобалося.Тож вирішила пов’язати своє життя з журналістикою.Перші мої спроби, зізнаюсь, були не надто вдалими. Іпісля них мені здавалося, що раніше рак на горі свисне,ніж я стану журналістом. Але мій внутрішній голос на паруз упертістю не дали мені покинути цього діла. На щастя.

І тепер, коли я у випускному класі, мене хвилює моєвступне випробування. Адже для вступу на факультети,які готують людей творчих професій, проводять внутрішніекзамени – творчі конкурси. До прикладу, на театральнемистецтво, дизайн, живопис, журналістику тощо.

Творчий конкурс – наскільки це об’єктивно?Уже довгі роки точаться запеклі суперечки щодо того,

чи можна зі звичайної людини, яка не має жодногоуявлення про мистецтво, зліпити творчу особистість. Тачи може до краю творча людина зорієнтуватися у ситуаціїна творчому конкурсі і за досить короткий час показативесь потенціал, закладений у ній.

Та що взагалі ховається за терміном „творча людина”:відомий на весь світ митець, дипломований випускниктворчого вишу, народна майстриня з сільської глибинки?

Але головне питання полягає у тому, чи кожен можестати творчою особистістю? З цим народжуються? Чиними стають? Якщо з пересічної людини можна зробитимитця, то чи існує універсальна формула під назвою „Якіз маляра�штукатура зробити художника”?

Розгорніть підручник із біологіїЗвичайно, що у кожного з нас є певні природні здібності

та задатки. Проявляється це ще за шкільною партою:хтось може розв’язати систему рівнянь за дві хвилини, аінший за ті ж дві хвилини – написати міні�твір. І вищі силитут ні до чого. Чому так?

Якщо ви розгорнете звичайний шкільний підручник збіології за 9 клас, то дізнаєтеся дещо цікаве.

Людський мозок має дві півкулі – праву й ліву. Прававідповідає за образне мислення. А ліва – за логічне. Ізалежно від того, у кого яка півкуля краще розвинена, тойі буде математиком або ж письменником. Але з цьогоправила, як і з будь�якого іншого, теж є винятки.Згадайте одного росіянина і комбінаторику

Пригадайте відомого російського вченого МихайлаЛомоносова. Він був і прекрасним хіміком, і непе�ревершеним поетом. Здавалося б, це взаємозаперечніпоняття! І тут вступають в дію правила такого розділуматематики як комбінаторика (не лякайтесь, я всепоясню).

Вже згаданий підручник з біології визначає, що „або те,або інше”, тобто або ви працюєте у художній майстерні,або в науково�дослідному інституті і вивчаєте, наприклад,інфузорій�туфельок. Хоча в тій же комбінаториці існує йінше правило – „і те, й інше”, коли із двох варіантів мивибираємо два.

От прикладом „і того, й іншого” є Ломоносов. У ньогобуло добре розвинені і права, і ліва півкулі, що дозволилойому бути успішним у всіх сферах науки і мистецтва. Аякщо природних здібностей немає, то чи можна їх у собірозвинути?

Фігаро тут, Фігаро там?На мою думку, так. Можна пересічній людині розповісти

про пропорції людського тіла, дати в руки олівець іпоказати, що і як малюється. Ось і матиметепотенційного студента академії мистецтв. Але виникаєінше питання: що ж буде далі?

Людина не може все подальше життя малювати один ітой же образ. Відповідно через брак уяви в неї не будеподальшого шляху розвитку, а лише роки, викинуті навітер. Тож перед тим, як вибрати свою долю, добреподумайте. Щоб потім не довелося з маляра�штукатураробити художника чи навпаки…

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ № 95

МАН і Я Березень 2013 року 3

À ïî ñóñ³äñòâó ç Ôðàíêîì…

Україна: nota bene

У Львові за адресою вул. Франка, 152, знаходиться Львівськийнаціональний літературно�меморіальний музей Івана Франка.

Український каменярмешкав тут 14 років свогожиття. Облаштувавшисімейне гніздечко, коштина яке допомогли зібратидрузі, розпочав тихесімейне життя. Франко здружиною Ольгою Хоружин�ською виховували у цій віллітрьох синів і доньку Ганну,доля якої в подальшомусклалась найбільш ус�пішно. Стіни величноїбудівлі і досі дихають йогодухом. За цим масивнимстолом він написав„Мойсея”, у цьому пе�редпокої приймав СоломіюКрушельницьку і МихайлаКоцюбинського, цієюдорогою вниз спускався доцентру міста. Зачарованостоїш і слухаєш про�мовисту тишу.

Вийшовши через „чорнийхід”, бачимо самотнюгрушку, яку Франко поса�див власноруч, а далі…схожий до попереднього

відкрито 1988 року іприсвячено життю і творчійпраці відомого історика.Особливої уваги заслуговуєте, що 20 років найбільшплідної творчості діяч провівсаме в Галичині. В цихстінах більше тисячіоригінальних примірниківтого часу: перші публікації,безліч документів, щотримав у руках сам Гру�шевський. А ще – шафа здзеркалом, у яке майже 100років тому дивився першийПрезидент. Екскурсоводжартує: „Гляньте у дзеркало– може, до вас прийденатхнення”. Стоїш і дивиш�ся на своє відображення.Відчуття, ніби можна пройтикрізь нього. Натхнення щене зійшло, однак по всьомутілу вже пробігають „му�рашки”.

Тих, хто прийшов сюдивперше, вражає те, на�скільки ці люди тісноспілкувались. Як близькоодин до одного, просто пліч�о�пліч дві великі постатітворили свою і нашуісторію. Надзвичайне місце,яке, без сумніву, вартовідвідати кожному, тимпаче, якщо він львів’янин.

Христина ЛУШИНА,11�А клас, ЛУГГ

На щастя, Україна можепохвалитися багатою культурою,розмаїттям стилів і художніх форм,видатними письменниками,художниками тощо. Але самимукраїнцям цього абсолютно непотрібно. Майже усім українцям.Хоч би як це пафосно не звучало,але це є смертю будь�якої нації. Щев деревні часи Сократ сказав:„Народ, який не пам’ятає своєїісторії, не має майбутнього”.

Загрози нашій культуріЧому так сталося: чому наша нація

збайдужіла до власної культури? Колибагато років усе українське знищувалиі гнобили, намагаючись асимілюватиукраїнців, упродовж століть нашакультура виборювала своє право наіснування. І їй це таки вдалося: теперможна читати, дивитися, слухати усе,що хочеш. Та кому це зараз потрібно?

Ніхто в Україні не починає випускновин, вивчення певного історичногоперіоду чи просту розмову на кухні зкультурної теми. А чому? А тому, щоусіх хвилюють інші питання:економічна криза, аварія на якомусьзаводі, резонансне вбивство – цейсписок можна продовжувати. Ніхто нетурбується, що місцевий театр довгийчас не презентує нової вистави, усіхвилюються, що у парку пошкодилилавку, на якомусь будинку відпавшматок штукатурки (зрештою, якщо

це пам’ятка культури, то зазвичайбільше переймаються не станомбудівлі, а чи не впав цей шматок накогось) чи щось типу того. Прообов’язковість культурного розвиткуніхто не говорить. Усіх турбуютьфінансові та побутові питання, бовони дійсно хвилюють людей. Як миможемо думати про те, на котрийфільм чи виставу завтра піти, якщо невпевнені, що будемо мати кошти наїжу та оплату комунальних послуг?

Можливо, ви скажете, що якби нашадержава була багатшою, то ми булиби більш культурно освічені. Але я невпевнена. До прикладу, зараз Японіювважають високорозвиненою країною,але левову частку прибутків пускаютьна наукові дослідження, а не накультуру.

Потри усі негативні фактори,українська культура розвивається. Єцікаві українські письменники тапоети, відкриваються нові театри тагалереї. Але це все відбувається лишезавдяки ентузіастам, які не шкодуютьдля цього ні сил, ні часу, ні грошей. Єблагодійні фонди, які підтримуютьмолодих митців у їхніх творчихпориваннях.

Проте у мене виникає запитання.Навіщо підтримувати українськукультуру і для кого, якщо українськанація щороку скорочується на сімсоттисяч (!) людей? До того ж прогрес нестоїть на місці, і рано чи пізно він

захопись увесь час людини, а прокультуру можуть забути. Можливо,цього і не станеться, але той факт, щокультура за популярністю вже сьогодніявно поступається інформаційнимтехнологіям, є не заперечним.

Треба рятувати себеУкраїнська культура є. Вона

розвивається й еволюціонує.Можливо, вона є тією єдиноюрозрадою, яка відволікає нас відбуденного життя. Так, можназахоплюватися й іноземниммистецтвом. Але мені, наприклад,воно чуже. Я не можу знайти у світовихшедеврах втілення того, що дійсноблизьке українській душі.

І ми можемо безліч разіввиправдовувати себе, коли наспитають про те, як ми підтримуємовласну культуру. Але від цього нікудине дітися. Культура не можестворювати саму себе і розвиватисяневідомо яким чином. Культурутворимо ми. І коли говоримо проневідомість нашої культури світові, тонасамперед повинні звинувачуватисебе. Звичайно, один у полі не воїн.Але хтось повинен почати. І цей хтосьне повинен жити далеко від вас.Знайдіть його у собі. Бо ми – українці– нація з духовним скарбом, який неможна закопувати у землю. Він єунікальним, і кожен із нас – ви, я, вашсусід – потроху його збирає.

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ № 95

невеличкий сусідськийбудинок. Вздовж алеї, щоведе від груші до нього,тягнуться від землі безлічінших фруктових дерев,посаджені сучасними

суспільними діячами зрізних країн.

Тут у первісному виглядістоїть будинок першогоПрезидента України Ми�хайла Грушевського. Музей

Березень 2013 року МАН і Я4

Журналістика: ремесло чи творчість?

Чому не варто бути журналістом...

Якби змій спокушав Єву мовою нинішніхжурналістів, ми і тепер жили б у раю

Х.А.ШЕРРІНГ

У всі часи журналістацінували за такі якості:точність, правдивість і ак�туальність проблем, про яківін говорить. І якщо пись�менники і поети завуальо�вано міркують над пробле�мами своїх сучасників,зображають назрілі соціаль�ні й політичні труднощі задопомогою надуманихситуацій та вигаданих пер�сонажів, то завданнямижурналіста завжди вважали�ся фактична точність і„гола” правда. Але чи коженсучасний журналіст дотри�мується цих завдань?

Міркуючи про те, що такежурналістика: ремесло читворчість, важко прийти дооднозначного висновку.

Адже якщо журналістика єтворчістю (принаймніКабмін визнав її творчоюпрофесією), то журналістмає право писати все, щойому тільки заманеться,але це не так. Фахівець угалузі журналістики пови�нен бути правдивим ічесним зі своїм читачем,ґрунтувати написане нафактах, висвітлювати події,випадки і проблеми, якіцікавлять читачів і які здо�будуть розголос.

Але якби журналістикабула ремеслом, то нав�читися її був би здатенкожен. Безперечно, привеликому бажанні інаполегливості будь�якалюдина може освоїти

необхідні в журналістиціприйоми і функції, алезастосувати їх на практиціпід силу не кожному, томущо кожному журналісту при�таманна, так би мовити,характерна жилка, щовідповідає за „нюх”.Особливо яскраво це чуттяпроявляється у журналіста,коли він бере інтерв’ю:задаючи питання, вінзавжди повинен прокручува�ти в голові можливі відпові�ді, реакцію респондента.Також потрібно правильноставити питання, щобспіврозмовник не засумні�вався у компетентностіжурналіста. Є гарне вислов�лювання: журналіст – цетой, хто знає все, не знаючинічого.

Також з упевненістюможна сказати, щожурналістика не є ре�меслом тому, що слово„ремесло” означає „праця зметою отримання при�

бутку”. Для журналістапередовсім важливі іншіцілі: донести до читачівправдиву інформацію,розповісти „без купюр” проте, що відбувається в країніі за її межами, датиможливість бути почутимитим, хто цього потребує.

Міркувати про те, що жтаке журналістика: ремеслочи творчість – можнанескінченно, але яким бивидом діяльності не зай�малася людина, вона самавизначає сенс своєї праці.Якщо ти підбереш пра�вильний підхід до справи,вона здасться тобі не такоюнеможливою, як ти собіуявляв, а всі чутки проскладність тої чи іншої працівиявляться лише сте�реотипами, з якими, до речі,справжні журналісти ведутьборотьбу.

Христина ЛУШИНА,11�А клас, ЛУГГ

Якщо хтось із вас коли�небудьзадумувався про те, чи не статижурналістом, то, певне, знайшовбагато цікавого в цій професії.

Ти можеш стати відомою акулоюпера й тобою будуть захоплюватися!Та коли скажеш про таке бажаннякомусь із рідних, то у більшостівипадків тебе накриє хвиля звину�вачень у підкупності, безприн�ципності й безвідповідальностіжурналістів, що це професія, яка себескомпрометувала. Зрештою, тобіскажуть, що ця професія небезпечнаі нею можна займатися, неотримавши спеціалізованої освіти.

Чому виникають такі різні думкистосовно цієї професії? Напевне,саме завдяки самим журналістам.Точніше, тим людям, які вважаютьсебе журналістами. Чомусь ніхто незадумується про те, що люди, якіпрацюють у „жовтій пресі” чи нанезрозумілих інтернет�сайтах,далеко не завжди є справжнімижурналістами. Вони можуть матидиплом журналіста, але ним не бути.Взагалі, це дуже делікатне питання,кого можна вважати професійнимжурналістом, а кого – ні. Можнаговорити про те, що це випускникфакультету журналістики, блогер вІнтернеті, людина, яка випадковостала очевидцем якоїсь цікавоїситуації і так далі.

Чомусь дуже багато людейдумають, що журналістика – цепросто. Як на мене, необізнаністьлюдей починається вже з самоговизначення журналістськогоматеріалу – стаття. Адже далеко некожна публікація у ЗМІ є статтею. По�друге, ніхто і не думає про те, що абинаписати хоча б невеличку замітку,

деколи треба оббігати півміста упошуках потрібної інформації. Зате,на думку багатьох, справжнімжурналістом є воєнний кореспондентабо ведучий новин. Щодо перших, тоце дійсно так. Це люди з надміцниминервами й залізною витримкою.Мало того, що вони щодня ризикуютьвласним життям заради репортажу,вони ще й зіштовхуються зпсихологічними проблемами. Але ж ів нашому нібито мирному середовищіроботи для дійсно сміливихжурналістів не бракує. Мало хтодумає про те, що заради необхідноїінформації журналісти ризикуютьсвоїм здоров’ям. Це може бутизвичайне комунальне непорозуміння,але не завжди журналіста приймутьіз радістю і не захочуть відібратикамеру чи диктофон.

А от ведучі новин у категоріюжурналістів явно не вписуються. Убільшості випадків це люди, якіпросто читають текст, написанийжурналістом. А більшість людейсприймає це так, ніби ведучий самнаписав усі новини, які читає.

І є ще один дуже цікавий момент.Чомусь багато хто з тих, хто гарнопише шкільні твори, вважають, щоможуть бути добрим журналістом івступають на факультет жур�налістики. Про різницю між шкільнимі журналістським твором ніхто недумає. Зрештою, мало людей знають,у чому вона полягає. Зазвичай такілюди розчаровуються у професії.Адже журналістика – це не простоформула „прийшов, побачив,написав”. Журналістика надзвичайнотісно пов’язана з людськоюпсихологією. Вона не обмежена лишеетичним кодексом журналістів

(якого, до речі, більшість істиннихжурналістів дотримується), а більшенормами людських стосунків тагуманізму. Тут важливе відчуття тонкоїмежі між цікавим суспільству і вжеособистим. Не існує чіткої формули,який журналістський матеріалхороший, а який – ні. Тут справатонкого професійного смаку, щопритаманний, на жаль, не всім людяміз дипломом журналіста.

Коли я вперше сказала своїм, щохочу стати журналістом, вони доситьскептично до цього поставилися.Ніхто мені не заперечував і непідтримував. І зараз я дуже вдячна,що батьки дали мені свободу вибору.

Люди, які мене не терплять, невтрачають жодної можливості, щобсказати, що я ніколи не станухорошим журналістом, і щожурналістика саме себе зіпсула іспростила до найменшихінформаційних повідомлень. Якщочесно, коли я таке чую, то розумію:пересічні люди не бачать різниці міжЖурналістом і ньюсмейкером вІнтернеті.

Зараз я розумію, що дороги назад умене немає. Можливо, я дійсноніколи не стану хорошимжурналістом. І з мене не вийдемайбутнього українського УмбертоЕко. Звичайно, зараз ще можу обратисобі іншу професію, але не хочу.Можливо, я не стану успішною у ційсфері, але ніщо інше мені непотрібне. Розумію, що обрала шляхне простий, але надзвичайно цікавий.Принаймні для мене існує нічогоіншого.

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ № 95

МАН і Я Березень 2013 року 5

Äèòèíñòâî ï³ä çåìëåþ2008 року в селище Сніжне приїхала знімальна команда зЕстонії: розпочались зйомки фільму про Юру Сіканова тайого двох сестер Юлю та Улю. Естонців зацікавила історіяхлопця, якому в 15 років довелося працювати в шахті,щоб прогодувати себе, сестер. Цього року Юра у рамкахпроекту „Школа правової свідомості і громадськоїактивності” їздить містами України і розповідає молодісвою непросту історію.

– Як ти став головним героємфільму „Шахта № 8”?

– Чисто випадково. Я побачив,що у наше селище приїхалазнімальна група. Мені сталоцікаво, під’їхав до них навелосипеді. А виявилося, що вонимене й шукали. Режисеру МаріанніКаат хтось розповів, що ми втрьох:я і сестри, живемо без батьків.Вона зацікавилась нашою історієюі взяла її за основу фільму.

– Що заставило тебе зважитисяна такий ризикований крок – пітиз дому, не знаючи, що на вас ізсестрами очікує?

– Іншого вибору просто не було.Мені та сестрам набридло терпітип’яні вибрики мами та вітчима. Мидовго мучилися, а потім невитримали. Почали шукати, кудипереселитись. Однокласниця Улі(старшої сестри Юри – авт.)розповіла про нашу ситуацію своїмбатькам. Вони дали нам ключі відсвого будинку, в якому не жили. Тодімені було 15 років.

– Щоб якось прожити,прогодувати себе та сестер, тобідовелося працювати по 8 і більшегодин у день. Як до цьогоставилися сусіди, родина? Чи цедосить поширено в Сніжному –починати працювати на шахті втакому юному віці?

– З покоління в покоління у нашомуселищі заведено починати працюватив ранньому віці. Майже всі, кому заразблизько 30 років, починали роботу вшахті з 14�15. Ті, хто починавпрацювати рано, ставали людьми.Натомість, у тих, хто вибирав легкудорогу, фінал був очевидним. Людинайчастіше схвалювали те, що япрацюю. Бабусі з селища хвалилимене. Я не хотів красти, тому пішов ушахту.

– У фільмі вказано, що знімальнакоманда допомагала твоїй сім’ї.Чи звертались ви по допомогу додержави?

– Ми не хотіли звертатися: нас бимогли забрати в інтернат, а мамупозбавили б батьківських прав.Державні органи знали, що ми зсестрами живемо самі, що я працююв копанці, але почали діяти, лишеколи дізналися, що про менезнімають фільм. Тоді в мами все жзабрали батьківські права.

– Що не дало опустити руки уважких життєвих обставинах?

– Навіть не знаю… Я з дитинствахотів робити щось добре. Навіть колине мав сили, йшов на роботу. Напевнотому, що розумів: заробляю для

сестер, щоб вижити, а не на жуйки чиіграшки.

– Які стосунки з мамою тасестрами в тебе зараз?

– Молодша сестра Юля закінчує 9клас у дитбудинку, вона відмінниця.Старшу сестру Улю 22 березняпобачив уперше за два роки. Вонаживе в Києві, вийшла заміж, а чоловікзабороняв їй бачитися з нами. Змамою нормальні відносини. Навітьколи жив окремо, допомагав їй тавітчиму. Зараз забрав її до себе.Знаю, що діти батьків не вибирають.Стараюся допомогти, щоби потім,коли пройде час, не шкодував, що

відрікся від неї. У мене помер тато,тому я чудово розумію, що такевтрачати батьків.

– Фільм „Шахта № 8” мав дещоскандальну славу. Як він вплинувна справи у твоєму селищі? Щозмінилося?

– Сумніваюся, що хоч щосьпокращилось. Стало більше руїн відкопанок: будинки та дорогипопровалювались. У копанках майженіхто не працює, бо за 8 роківнелегальної роботи у них майже незалишилось вугілля, та й влададемонстративно позакривала деякі зних.

– У фільмі ти казав, що мрії іреальне життя – різні речі. Єдинимтвоїм бажанням було вирватися зіСніжного. Тепер, об’їздившимайже всю Україну, чого типрагнеш?

– Зараз хочу знайти роботу. От у

Києві запропонували місце,пов’язане з кулінарією. Мрію статижурналістом або фотографом.Найбільше цікавлюся історією.Оскільки не маю багато часу начитання книг, більшість новоїінформації дізнаюсь, спілкуючися злюдьми. Недавно дізнався, щоОлександр Македонський, поми�раючи, роздарував усі свої речі іговорив: „У гробі немає кишень”.

– Мабуть, коли ви планувалипроект „Школа правової свідо�мості і громадської активності”, тоочікували конкретної реакціїглядачів. Як тебе та й фільмзагалом сприймають у різнихмістах?

– Загалом реакція дуже позитивна.Я бачив, як перед фільмом дітизбираються, сміються, граються втелефонах. А після перегляду фільмувсі плачуть… По очах видно, що коженіз глядачів замислюється про життя.Увечері я отримую багатоповідомлень на сторінці „ВКонтакті”з подяками. А це означає, що всяробота не пройшла надарма.

– Чого особисто ти хочешдосягти цим проектом?

– Я хочу, щоб діти зрозуміли, що їхнєжиття чудове. Вони мають набагатобільше можливостей, ніж мав я.Важливо, аби вони їх не втратили іцінували все те, що їм дано.

Ксенія КІТ,11�А клас, гімназія „Престиж”

На фото: Юра у Львові (березень2013); сім’я Сіканових під час зйомокфільму в 2008.

Березень 2013 року МАН і Я6

Рок"музика: come together

Чи не щодня чуючи такіслова, хочу запитати:народ, скажіть чесно, вамне набридло? Це всевислови типових пред�ставників покоління SoNet(скорочено від SocialNetwork – соціальнамережа) про рок�музику таїї прихильників. SoNet�покоління – це і є ті самі„ванільки”, що фото�графують своє відобра�ження у дзеркалі, „висятьвкантактє” та показують„губки�трубки”.

Зазвичай на такі дурнуватізапитання просто немаєзмісту відповідати, алеякщо мені починають тулитиякусь попсу типу „Дзідзя“ тайому подібних, то я вже нестримуюсь!

Ну, як тебе може незачепити рок?!? Рок – цещось, що ти не можешописати словами. Рок –непередбачуваний, і тому –прекрасний! Рок – ценезалежність від ото�чуючого світу. Рок – цесвобода у всіх її проявах!Рок – це як кохання, вінприходить у твоє серце,робить там справжнюреволюцію і оволодіваєтобою від голови до п’ят.Рок може змінити твоєвідчуття реальності до кінцяжиття. Геніальні, роз�чулюючі, трепетні тазворушливі рок�баладизаполоняють твій розумзавдяки глибокозмістовнимтекстам.

Щоб слухати, і головне –розуміти рок, ти повиненбути розумною та проник�ливою людиною, аджеглибокий та прихованийзміст рок�музики можепросто не проявитись! Доречі, вчені університетуХеріот�Уотт в Единбурзіпровели дослідження зв’яз�ку інтелектуального рівнялюдини з її музичнимивподобаннями. На подивусіх, найвищий рівень IQспостерігається у любите�лів важкого року!

Рок виник на початку1950�х років, під впливомновомодних субкультур –хіпі, пацифісти та анар�хісти. Всі ці субкультуримали на меті протистоятидовколишньому світу, йти

„А ти хоч знаєш, що це руйнує тебе зсередини?”„У цьому ж немає ніякого змісту! Ну, як ти взагалі можеш такеслухати?”„Наркоманом хочеш стати? А вони там всі наркомани!”

проти правил. Їм булапотрібна нова музика, нетака, як у всіх, і саме томубув створений новий стильмузики – рок. Термін рок(англ. rock) означає„хитатися”, „трястися”.Основними центрамирозвитку рок�музики булиВеликобританія та США.Рок – це дуже своєріднийжанр, який походить від рок�н�ролу, блюзу та кантрі,хоча насправді значно відних відрізняється.

На грандіозних рок�концертах ти відчуваєшнеймовірну енергію, якувихлюпують із себе му�зиканти та фанати. До речі,минулого року мені по�щастило побувати на кон�церті легендарних „Scor�pions” у Львові. Враження –незабутні! Уявіть собі, 10000фанів, незважаючи ні на вік,ні на соціальний стан, уєдиному пориві заряд�жались неймовірною рок�енергією, яка пронизувалакожну клітину людської душі.А цього року до Києваприїжджають феєричні,неповторні і не менш ле�гендарні „Depeche mode”! Непропустіть!

А загалом, рок – цемашина часу, відчуттів тамрій. Коли ти слухаєш рок,він переносить тебе унезабутню епоху свободи,миру та фантастичнихемоцій!

Багато хто вважає, що рок– це „важка” музика, алепоряд із „важкими”напрямами (пост�хардкор,хеві�метал, пауер�метал) урок�музиці є і більш „легкі”та ліричні (глем�рок, серф�рок, класичний рок).

А ви знали, наприклад, щовсім відома композиція„Червона рута” виконувласьу стилі фолк�рок, а авторцієї пісні – ВолодимирІвасюк є основоположникомі хрещеним батькомукраїнської рок музики!?!

І під кінець я хотів бисказати: якщо вас не береза душу рок – я більше немаю чого вам сказати!

P.S. До речі, я провівневелике телефонне ано�німне опитування, якумузику слухають львів’яни,залежно від віку. Звісно, цірезультати не можутьпретендувати називатисьповноцінним соціологічнимдослідженням, але середвипадкових опитаних з’я�сувалося, що рок є най�популярнішим музичнимстилем у віковій категорії15�30 років! Хоча і в іншихвікових категоріях також євелика частина його при�хильників.

Всього я опитав 157респондентів. Найбільшеопитаних слухають поп�музику – 21,7%, рок ікласику порівну – по 14,7%,так само джаз і

танцювальну музику – по12,1%, інша музика – 19,7.Як бачите, як і класика, рок– невмирущий: rock – neverdie!

А тим, хто ще вагається,чи пристати до когортилюбителів року, пропонуюпослухати найкращі пісні уцьому стилі всіх часів інародів. Ось перелік:

1. Queen – The show mustgo on

2. Pink Floyd – Anotherbrick in the wall

3. Europe – The finalcountdown

4. Status Quo – You are inthe army now

5. Kiss – I was made forloving you

6. The Beatles – Yesterday7. Scorpions – The wind of

change8. Віктор Цой, гурт „Кіно”

– „Перемен”9. Queen – Killer queen10. Володимир Івасюк –

„Водограй”Всі ці пісні – справжні

легенди! Спробуйте непогодитись!

І наостанок – найкращіцитати рок�кумирів!

„Найкраща емоція, якударує рок – це зарядоптимізму!” (Брайан Мей,Queen)

„Слухай рок! Рок –набагато кращий, ніж те, щоти можеш слухати з іншихвидів музики!” (Ніккі Сікс,Montley Crue)

„Рок�музику можнарозцінювати як спробурозбудити цей мертвий,бездушний всесвіт і оживитисвіт магії!” (Джиммі Пейдж,Led Zeppelin)

„Якби не було такої музикияк хард�рок, то нашепокоління було б ще більшжорстоким! Рок – цеможливість вихлюпнути зсебе агресію та негатив!”(Джон Лорд)

„Якби я зустрів іно�планетян, і вони спиталимене: „Що у вас тут на земліє справді дорогоцінне іварте уваги?”, – я б дав їмпослухати класичний рок!”(Роджер Гловер)

„Коли я виходжу на сцену,то дуже хочу віддати всьогосебе публіці. Вмерти зарадишоу. Неважливо, чи в менеполомана рука, чи я під�хопив застуду – я вибігаю насцену і віддаю глядачамусе, на що здатен!” (ФреддіМерк’юрі, Queen).

Богдан ГРИЦАК,7�В клас, ЛЛГ

МАН і Я Березень 2013 року 7

25 кілограмів щастя

Чи досі собака – найкращий друг людини?

Собака – друг людини. Ці слова відомі кожному, але не всірозуміють їх сенс. До собаки потрібно ставитись як до друга, деколинавіть краще. Адже бувають випадки, що той, кого ми називалинайкращим другом, вчинить набагато гірше, ніж скажений собака.

Я з дитинства люблю псів,незалежно від того,породисті вони чи дворняги.Скільки себе пам’ятаю,завжди приносила додомуякусь живність, проте, як ібільшість батьків, мої недозволяли мені залишити їху себе. Проте, дочекавшисьслушного моменту, явипросила в батьків собаку,про якого я і мої рідні досіаніскілечки не пошкоду�вали. Я обрала шарпея.

Як тільки зібрала гроші нанього (я хотіла, щоб це бувсуто мій пес), а це було ойяк не легко, ми з татомпоїхали шукати мою мрію.Як тільки я побачила течудо, я в нього закохалася.Скільки було щастя – непередати словами.

І от, ми привезли додомумоє маленьке цуценя іпочали думати над ім’ям.

Попередній господарназвав Венецією, а ми, щоблегше було кликати,скоротили його до Віня,Вінька. Ми купували її зумовою, що вона житиме навулиці, але все�таки ви�

рішили залишити на однуніч в будинку. Так Віня живев будинку вже другий рік.

Шарпеїв часто плутають збульдогами і, побачившимою Віньку, всі її бояться,бо думають, що це злий пес.

Але ні, шарпеї дуже добрі тадружні собаки, вонизнаходять „спільну мову” злюдьми. Моя Віня – не те щонайкращий друг, а йнайсмішніша, найрозум�ніша і найдобріша собачка,яку я тільки бачила. За неюможна довго спостерігати,вона дуже смішно по�водиться, приносить та�почки, дає лапку… Цьогоможна навчити кожногособаку, головне – знайтипідхід.

Собака все відчуває ірозуміє. Дивлюсь на Вінькуі дивуюсь: хіба ж буваютьнастільки розуміючі тва�рини? Виявляється –бувають. Я за два роки на�стільки її полюбила! Та щотам, всі мої знайомі,родичі… Всі, хто бачать її навулиці, полюбили її неменше. Тепер я й дня неуявляю без свого двад�цятип’ятикілограмовогощастя! Вінька стала длямоїх рідних уже членомсім’ї, і з кожним днем миобожнюємо її все більше йбільше.

Ярина ДЕМЧИНА,10 клас,

НВК „Рава�Руськашкола�гімназія”

Все частіше на шпальтах газетз’являються статті про знущаннянад хатніми улюбленцями, чуємопро догхантерів у новинах таінциденти про отруєннячотирилапих, яке триває ще зквітня 2011 року.

Отруєння тварин, котрі більшегодини б’ються в конвульсіях навулицях міста, стає справжньоютрагедією не лише для їх власників, ай просто для перехожих чи дітей, котрістають випадковими свідками. Саметому я вирушила у Брюховичі, де задекілька кілометрів від Львова єпритулок для тварин „Милосердя”, депроживає більше двох сотеньбезхатніх тваринок, які шукають добріруки.

Купую на базарі їжу длячотирилапих: курячі лапки та перловукрупу. Перед від’їздом вдягаю старийодяг, щоб не шкода було йогозіпсувати, бо деякі собакизнаходяться не у вольєрах та люблятьпо�дружньому зустрічати відвідувачів,залишаючи на згадку про себевідбиток своєї лапи.

Колишня директорка притулку„Милосердя” Галина Орленко каже,що зараз тварин там погано годують,раз на день. Вона піклувалася про

чотирилапих п’ять років, а у 2006 роцізі всіма старими членами товаристваопинилася по інший бік паркану. Засловами пані Галі, коли вонапрацювала у притулку, у неї вдомаварили їжу на тих понад 200 тварин івозили готову. А зараз, за її словами,там відмовились від привозу костей,щоб їх не рубати і не прибирати.

Тепер Галина Орленко має притулоквдома – у неї мешкає 25 собак. Годуєїх двічі на день – кістками та іншимим’ясними харчами, які їй виділяє„Родинна ковбаска”. Сусіди пані Галюнедолюблюють, кидають біля парканусміття, а сусід, якого хатні улюбленцівже дістали гавканням, їх отруює.Відтак пані Галина просила новудиректорку „Милосердя” забратитварин:

– Наталя Кузнецова відповіла, що„ей мои собаки не нужны, что она ихне возмёт, что у неё нет места”.

Їду в притулок. Мене зустрічаєНаталя Кузнєцова і зразу заклопотанозалишає мене. В цей день якраздопомагають волонтери, якіприїжджають сюди щотижня.

Тварин у притулок „Милосердя”просто підкидають, прив’язують допаркана, залишають ящики зцуценятами. Частина людей

телефонує і повідомляє, що знайшлисобаку, але утримувати її немаєзмоги. В таких випадках, у міруможливості, для тварини підшукуютьмісце у притулку, розповідає НаталяКузнєцова.

Слід зазначити, що притулок длятварин – „задоволення” не з дешевих,придбання будки для собаки коштує350 гривень, а побудова одноговольєру у середньому сягає 2,5 тисячігривень. Щоденно транспортніперевезення (за день сума на бензинсягає приблизно 150 гривень), налікування, на ліки, на ветеринарнихлікарів, операції, господарськіпотреби тощо… Притулок повиненхарчувати безхатніх тварин у борг, бовиділених грошей не вистачає.Хвороби, якими найчастіше хворіютьдомашні улюбленці, за словамиНаталі Кузнєцової, – старість, як і убудь�якої літньої людини: болятьсуглоби, серце, нирки. Цуценятанайчастіше страждають від інфекцій,а травмованих собак везуть у містодо ветеринарів, бо на територіїзакладу лікаря немає.

Вікторія ХОМА,11�А клас, СЗШ № 50

Березень 2013 року МАН і Я8

12345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901

МАН і Я РедакторТетяна ПАСОВИЧ

Комп’ютерна версткаЛьвівської обласної МАН

Адреса для листування: 79000м. Львів, вул. Коперника, 42Тел.: 225�56�81, 261�22�58.

Газета Львівської обласноїМалої академії наук

Батьківщина Боба Марлі

Òâîÿ âåñíà ïðèéäå íåõàé

Ямайка!… Які асоціації у вас виникають, коли чуєте процей острів?

Хтось захоплюється легендарнимУсейном Болтом, комусь ви�мальовуються в думках мальовничіпляжі та багаті курорти або ж смачнатрадиційна ямайська кухня. Декомуце слово асоціюється із дзвінкимголосом Робертіно Лоретті, що співавпро неї. А хтось, можливо, й узагаліне має ніякого уявлення, що воно таке– Ямайка…

Декілька місяців тому, перебуваючиу Сполучених Штатах Америки, менівдалось відвідати цю країну. Вразилинеймовірно мальовничі краєвиди,просторі пляжі та застелені туманомгори. Щоправда, поділитись я хочу нецим, адже є речі, про які у Вікіпедії ненапишуть та картинки в Google непокажуть.

Протягом короткого турутривалістю шість днів мені вдалосьпобачити не лише сервіс готелів,безмежність океану та гірськікраєвиди. Довелося відвідати такожглибинні місцини і дізнатися про те,як живуть ті, хто не має приватнихпляжів та багатих готелів.

Пунктом призначення нашоїподорожі було містечко Сайлент Хілл,до якого діставались із Монтігобеблизько двох з половиною годин.Дорогою слухала розповіді продитинство моєї приймаючої мамиКарли, яка народилась і виросла тут.Її батько, на жаль, не був частиною їїжиття, тож змалечку доводилосясамостійно робити все: допомагати

по дому та на фермі, доглядатимолодших сестер, для того, абипомитись і попрати речі, потрібнобуло спускатись крутою горою дорічки, часто босоніж. Через усе це небуло змоги регулярно ходити дошколи. Пізніше вона була змушенаназдоганяти всю шкільну програму тапробиватись у люди. Зараз, тридцятьроків потому, вона – психолог, виховуєтрьох надзвичайно здібних дітей іживе успішним життям поза межамисвоєї країни. „Але ж скільки там таких,що не змогли досягти такого, – хточерез власну лінь, а хто черезвідсутність можливостей”, –думалось мені. Невдовзі япознайомилась із такими людьми.

В Сайлент Хіллі майже половинамешканців – неписьменні, і це –перевірений факт. Ніколи до цього яне могла й подумати, що десь ще єлюди, які не володіють мінімальними

здібностями – читати і писати. КузенКарли, Роберт, залишив школу післяп’ятого класу, а її мама вміє писатилише власне ім’я. Дітей у містечкувиховує вулиця, уся громада, а несім’я. Часто люди можуть ночуватинавіть не під своїм дахом і не в кожнійхаті можуть похвалитись гідноюванною кімнатою. Живуть дійснобідно, брудно і певною мірою дико –як для ХХІ століття. Мені такого щене доводилось бачити в житті.

Вся ця картина нагадала мені„Голодні ігри”: тим, що усе життякраїни, вся культура, усе багатство іможливості зосереджені в її центрі –столиці Кінгстон. А все інше – поледля боротьби за місце під сонцем.Візьмемо хоча б дідуся Карли, якийпрожив своє життя, вирощуючи овочіта цукрову тростину, якосьзаробляючи цим на життя. Йому непотрібна була повноцінна освіта чистатки. Помер на дев’яностодев’ятому році життя мудрою йабсолютно щасливою людиною,подарувавши життя десятьом дітям,які, в свою чергу, збагатили йогодвома сотнями онуків та правнуків.Мудрість на цих вулицяхздобувається власним досвідом,буквально кажучи, виживанням.

В Сайлент Хілл лунав дитячий сміх,шум і гам. Малеча щиро дивуваласьмені, єдиній білій дівчині на весьокруг. Всі до одного зацікавленослухали про те, хто я і звідки.Спілкуватися з ними було цікаво, бобільш безпосередніх і щиріших дітеймені бачити ще не доводилось. Самеце дало мені усвідомити, що поприбідність, корупцію та несправедливіжиттєві реалії в цієї нації є головне –люди.

Лілія МАХИНЬКО

Надворі прокидається нова весна, а з нею – нова історіядля кожного з МАНівців. Хтозна, що таїть у собі ця весна –радощі чи сльози, зміни, а може, нові почуття?

Відомий польський письменник Януш Леон Вишневськийу своїй повісті „Бікіні” писав, що закохуються найчастішеу травні, та от у листопаді зазвичай забувають про це. Щож, у Львові вже березень, сонце іноді гріє змерзлі руки, долистопада – сім миль пішки, і серце теж вимагає частинутепла.

Та це зовсім не означає, що потрібно тепер бігомзриватися зі своїх ще по�зимовому теплих ліжок і уважнорозглядати обличчя кожного зустрічного хлопця чи дівчини,подумки вирішуючи – підходить чи ні. Любов тікає від тих,хто її шукає, пам’ятаймо.

Дещо – дівчатам. Варто полюбити спершу себе,навчитись закохуватись у власні невеликі „недоліки” –ластовиння чи родимка на шиї, занадто тонкі зап’’ястя,дуже бліда шкіра – адже все це робить вас іще чарівнішими,справжніми. Кожна ластовинка варта безмежної, вічноїлюбові, кожна шия – із родимкою чи без – варта поцілунків,повірте.

Подивіться навколо. Той сніг, що, здавалося б, навічно

поховав землю, зникає. Сонце вже так по�весняному цілуєобличчя кожного – навіть найнепроглядніша темрявавідступає геть. Та весняне тепло, лагідність ранньої весни– оманливі. Йдучи до школи, погодуйте по дорозібездомного кота або хоч погладьте його, подарувавшичастину себе. Усміхніться випадковому чоловікові в трамваї.Знайшовши щасливий квиток, обов’язково загадуйтебажання! Купіть на базарчику поруч вазони з фіалками йпоставте собі на підвіконня. Не забувайте підливати!Частіше заходьте у кав’ярні та в парки. Навчіться пектикекси (а якщо вмієте – обов’язково навчіться чогось ще).Змініть зачіску і почніть бігати зранку. Усміхніться всійпланеті – адже весна! Тоді зійдуть і ті сніги, якими ще вкритідуші. Тоді тепло надовго оселиться у нашому серці, а нетільки у кімнатному термометрі.

Ми живемо у світі, повному магії. Магія любові буваєтакою дивовижно різною – можна безмежно любитиколекцію своїх кактусів, улюблену рибку чи книги ХарукіМуракамі. Не зациклюватися ж бо винятково на людях!

Магія весни відчувається шкірою – впустивши її в себе,ми обов’язково станемо її частинкою. І тоді у серця вженапевно завітає таке бажане кохання. Не забудьте тількивідчинити йому двері.

Ірина КУЛЯНДА,10 клас, СЗШ № 37